Упереджена неупередженість
Мартынов А. Проблема ОУН-УПА и Восток Украины на примере региона Донбасса. В контексте националистических фальсификаций истории Великой Отечественной войны на Украине // Украинский национализм и Донбасс. Историческая ретроспектива. Сборник материалов. — Донецк: ЧП «Астро», 2010. — С.186-311.
Історія не може бути «чорною», або «білою». Вона завжди «сіра». В даному випадку недоречно асоціювати сірий колір із похмурістю і буденністю. «Сірість» історії завжди виблискує усіма кольорами райдуги, вона різнобарвна.
Від доби СРСР нам у спадок залишилися дві глобальні, як на мене, проблеми історичних досліджень: глорифікація та шельмування. Колишні злочинці стають героями, радянізовані герої стають злочинцями і навпаки. Часто це залежить від досить суб'єктивної точки зору чергового депутата-міністра-президента. Дискусія підміняється емоціями і відірваними ґудзиками.
Історія, яка має формувати колективну пам'ять, часто стає її заручницею. Яскраво це простежується у випадку проблем, пов'язаних із недавнім минулим, зокрема ХХ століттям, влучно охарактеризованим Е. Гобсбаумом як «вік крайнощів». Ідеологічний тиск та жорстка цензура спричинилися до формування чорно-білого світогляду представників так і не створеної «радянської національності».
Погано, коли така безкомпромісність позиціонується як альтернатива до дискусії, оскільки остання і є запорукою наукового історичного дослідження. Такі думки виникають під впливом заполітизованості історії у сучасному світі, зокрема й Україні. Час від часу вони підживлюються різного роду виданнями, на кшталт публікації аспіранта Донецького національного університету О. Мартинова.
Саме дослідження являє собою історіографічний зріз, в якому автор проаналізував значний масив публікацій, присвячених діяльності ОУН і УПА, акцентуючи увагу саме на території Донбасу та, частково, Наддніпрянщини. Одразу ж відмітимо, що стаття густо пересипана особистісними розмірковуваннями автора про суспільно-політичну ситуацію в Україні за останні 20 років, що могло би бути корисним для публіцистики, але аж ніяк не для наукового дослідження. Автор не приховує свого негативного відношення до українського націоналізму, вважаючи, що лише його знищення є запорукою суспільного миру в Україні. Це, на його думку, і є причиною актуальності незаангажованих досліджень українського націоналізму (с.190). Пропоновану працю О. Мартинов вважає альтернативою опублікованим «фальсифікаціям» щодо проблеми ОУН і УПА (с.191-192). До останніх, тобто «фальсифікованих», праць, судячи із тексту О. Мартинова, належать усі, що не вписуються у його власну концепцію. Серед таких як синтетичні дослідження, що належать перу С. Кульчицького, В. Сергійчука, В. Шайкан тощо, так і присвячені регіональним аспектам українського націоналістичного руху. Зокрема автор піддає критиці роботи Є. Горбурова та М. Шитюка (Південна Україна), М. Слободянюка та І. Шахрайчука (Дніпропетровщина), О. Добровольського (Донбас). Не оминув увагою і роботи автора цієї рецензії, що стосуються історії ОУН на Східноукраїнських землях та в Запорізькій області (с. 271-277, 304). Про поверховість аналізу історіографії проблеми діяльності ОУН на Наддніпрянщині, проведеного О. Мартиновим свідчить, зокрема ігнорування (або незнання) досліджень Д. Куделі та П. Хобота (Дніпропетровщина), Г. Іванущенка (Сумщина) та ряду інших робіт із аналізованої тематики, які доступні і в мережі Internet. У той самий час дослідники, які обстоюють виключно «злочинний» характер діяльності українських націоналістів користуються у О. Мартинова повагою і їхні судження потрактовуються як найбільш авторитетні. Це, зокрема А. Чайковський, В. Масловський, В. Іваненко, В. Якунін та канадський політолог В. Поліщук (с. 203, 214, 219). Деякі вислови автора щонайменше некоректні, як для роботи, яка позиціонується науковою. Так робота канадського історика українського походження О. Субтельного «Україна. Історія» характеризується як «скандальна» (с. 197), а російський дослідник, який виступив співупорядником збірки документів про червоних партизан на території України, О. Гогун з легкої подачі автора став «націоналістичним істориком» (с. 226). Досить категорично автор підтримується ідеї, що дослідження, у яких відсутні тези про «злочинний» характер українського націоналізму, являють собою ревізію постанов Нюрнбергського трибуналу. В той самий час посилання на відповідні статті у відповідних томах документів відсутні (с. 213), що зводить тезу радше до рівня агітаційного заклику, ніж до наукових висновків. Не надто науково, м'яко кажучи, звучить заклик притягнути до юридичної відповідальності В. Сергійчука та «подібних йому діячів» за порушення Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні» та за «героїзацію нацистських посібників» (с. 235). Ще ода теза просто надихає «оптимізмом»: «Придет время, и этим деятелям придется ответить за свои деяния — на Юго-Востоке есть силы, которые примут соответствующие меры, как только для этого будут условия» (с. 248). На думку одразу ж спадають кадри кінохроніки Третього Рейху 1930-х років… Попри ще достатню кількість різного роду «ляпів» у рецензованій роботі, хочеться зупинитися на іншому. Автор неодноразово оперує тим фактом, що він опрацював фонди Державного архіву Донецької області, які присвячені періоду окупації і висвітлюють «зрадницьку» діяльність оунівців. На цій підставі він бере на себе відповідальність класифікувати інші роботи як «фальсифіковані», або «об'єктивні».
Хочеться побажати йому ознайомитися і з іншими джерелами та ретельніше проштудіювати опубліковані матеріали й дослідження. Можливо тоді він не проводитиме аналіз втрат членів революційної ОУН (тобто, «бандерівської») за збірником спогадів оунівців, які підпорядковувалися Проводу українських націоналістів на чолі з А. Мельником (с. 267). А теза про закритість архівів, зокрема Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України та Центрального державного архіву громадських об'єднань України, на 20 році незалежності звучить неактуально і кумедно.
Історія не може бути «чорною», або «білою». Вона завжди «сіра». В даному випадку недоречно асоціювати сірий колір із похмурістю і буденністю. «Сірість» історії завжди виблискує усіма кольорами райдуги, вона різнобарвна.
Від доби СРСР нам у спадок залишилися дві глобальні, як на мене, проблеми історичних досліджень: глорифікація та шельмування. Колишні злочинці стають героями, радянізовані герої стають злочинцями і навпаки. Часто це залежить від досить суб'єктивної точки зору чергового депутата-міністра-президента. Дискусія підміняється емоціями і відірваними ґудзиками.
Історія, яка має формувати колективну пам'ять, часто стає її заручницею. Яскраво це простежується у випадку проблем, пов'язаних із недавнім минулим, зокрема ХХ століттям, влучно охарактеризованим Е. Гобсбаумом як «вік крайнощів». Ідеологічний тиск та жорстка цензура спричинилися до формування чорно-білого світогляду представників так і не створеної «радянської національності».
Погано, коли така безкомпромісність позиціонується як альтернатива до дискусії, оскільки остання і є запорукою наукового історичного дослідження. Такі думки виникають під впливом заполітизованості історії у сучасному світі, зокрема й Україні. Час від часу вони підживлюються різного роду виданнями, на кшталт публікації аспіранта Донецького національного університету О. Мартинова.
Саме дослідження являє собою історіографічний зріз, в якому автор проаналізував значний масив публікацій, присвячених діяльності ОУН і УПА, акцентуючи увагу саме на території Донбасу та, частково, Наддніпрянщини. Одразу ж відмітимо, що стаття густо пересипана особистісними розмірковуваннями автора про суспільно-політичну ситуацію в Україні за останні 20 років, що могло би бути корисним для публіцистики, але аж ніяк не для наукового дослідження. Автор не приховує свого негативного відношення до українського націоналізму, вважаючи, що лише його знищення є запорукою суспільного миру в Україні. Це, на його думку, і є причиною актуальності незаангажованих досліджень українського націоналізму (с.190). Пропоновану працю О. Мартинов вважає альтернативою опублікованим «фальсифікаціям» щодо проблеми ОУН і УПА (с.191-192). До останніх, тобто «фальсифікованих», праць, судячи із тексту О. Мартинова, належать усі, що не вписуються у його власну концепцію. Серед таких як синтетичні дослідження, що належать перу С. Кульчицького, В. Сергійчука, В. Шайкан тощо, так і присвячені регіональним аспектам українського націоналістичного руху. Зокрема автор піддає критиці роботи Є. Горбурова та М. Шитюка (Південна Україна), М. Слободянюка та І. Шахрайчука (Дніпропетровщина), О. Добровольського (Донбас). Не оминув увагою і роботи автора цієї рецензії, що стосуються історії ОУН на Східноукраїнських землях та в Запорізькій області (с. 271-277, 304). Про поверховість аналізу історіографії проблеми діяльності ОУН на Наддніпрянщині, проведеного О. Мартиновим свідчить, зокрема ігнорування (або незнання) досліджень Д. Куделі та П. Хобота (Дніпропетровщина), Г. Іванущенка (Сумщина) та ряду інших робіт із аналізованої тематики, які доступні і в мережі Internet. У той самий час дослідники, які обстоюють виключно «злочинний» характер діяльності українських націоналістів користуються у О. Мартинова повагою і їхні судження потрактовуються як найбільш авторитетні. Це, зокрема А. Чайковський, В. Масловський, В. Іваненко, В. Якунін та канадський політолог В. Поліщук (с. 203, 214, 219). Деякі вислови автора щонайменше некоректні, як для роботи, яка позиціонується науковою. Так робота канадського історика українського походження О. Субтельного «Україна. Історія» характеризується як «скандальна» (с. 197), а російський дослідник, який виступив співупорядником збірки документів про червоних партизан на території України, О. Гогун з легкої подачі автора став «націоналістичним істориком» (с. 226). Досить категорично автор підтримується ідеї, що дослідження, у яких відсутні тези про «злочинний» характер українського націоналізму, являють собою ревізію постанов Нюрнбергського трибуналу. В той самий час посилання на відповідні статті у відповідних томах документів відсутні (с. 213), що зводить тезу радше до рівня агітаційного заклику, ніж до наукових висновків. Не надто науково, м'яко кажучи, звучить заклик притягнути до юридичної відповідальності В. Сергійчука та «подібних йому діячів» за порушення Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні» та за «героїзацію нацистських посібників» (с. 235). Ще ода теза просто надихає «оптимізмом»: «Придет время, и этим деятелям придется ответить за свои деяния — на Юго-Востоке есть силы, которые примут соответствующие меры, как только для этого будут условия» (с. 248). На думку одразу ж спадають кадри кінохроніки Третього Рейху 1930-х років… Попри ще достатню кількість різного роду «ляпів» у рецензованій роботі, хочеться зупинитися на іншому. Автор неодноразово оперує тим фактом, що він опрацював фонди Державного архіву Донецької області, які присвячені періоду окупації і висвітлюють «зрадницьку» діяльність оунівців. На цій підставі він бере на себе відповідальність класифікувати інші роботи як «фальсифіковані», або «об'єктивні».
Хочеться побажати йому ознайомитися і з іншими джерелами та ретельніше проштудіювати опубліковані матеріали й дослідження. Можливо тоді він не проводитиме аналіз втрат членів революційної ОУН (тобто, «бандерівської») за збірником спогадів оунівців, які підпорядковувалися Проводу українських націоналістів на чолі з А. Мельником (с. 267). А теза про закритість архівів, зокрема Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України та Центрального державного архіву громадських об'єднань України, на 20 році незалежності звучить неактуально і кумедно.
3 коментарі
Скажімо В.Сергійчука і Ю.Щура?